Забобон



Категории Лесь Мартович ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Повiсть I Якби зломилося колесо, то панотець уже би дав добру науку Йвановi, як шанувати прикази господаря! Уже навiть прилагодив собi цiлу промову на той випадок. Упирав би в Iвана, що вiн ïхав через лiс навмисне на те, аби поломити вiз. (Панотець любив послугуватися словом навмисне). А треба буцiм йому було поламаного воза з двох причин. Перша причина, що Йвановi не хочеться ïхати до мiста, волить дома валятися. Друга причина, що має намiр викрасти поламаний вiз для своєï жiнки на топливо. Є такi люди, щасливi в бога, що для них сповняються iнодi найтайнiшi задушевнi бажання. Мабуть, iз таких людей та був наш панотець. Бо коли з'ïздили в лiсi з гори, вдарилося колесо на скрутi до сухого пня, а вiз перевернувся. Упав Iван зараз бiля воза, банка на нафту полетiла далi, а панотець найдальше. Та хоч колесо не зломилось, але зате панотець потовк собi праву ногу. У нозi мав великий бiль. Отже, тiшився. Чувся переможцем, бо перемiг свого наймита хоч раз. Тепер мав його за що сварити. Пiдвiвся, сiв, зловив руками болючу ногу та й стогнав. Стогнав i охав, аж гомiн лiсом котився: — Ой, забив мене! Забив мене на смерть! Зломив ногу на прах! А то все наробив непослух. Тепер маєш! O-ой, рушитися не можу, так болить! Анi до мiста ïхати, анi додому вертати. Таки отут маю вмерти! Сидiв недалеко сухого пня, такий маленький, як в'язаночка сiна, та й, приповiдаючи, гойдався. Капелюх лежав оддалiк, а з голови зсунулася гиря та й через те заяснiла лисина, як снiг, бiла. Вiн ïï завсiди закривав, бо запускав над лiвим вухом довге волосся та й розчiсував його через усю лисину. Упадком та зойком панотця так Iван перелякався, що зовсiм затеряв пам'ять. Стояв над панотцем i не знав, що дiяти? Панотець уважав це за добру нагоду до новоï сварки: — То ти стоïш? Тобi худоба не в головi? Нехай калiчиться, нiбито його щось коштує?! Iван скочив зараз до коней. Та-бо й зiправди, з дива не могло йому зiйти, як вiн мiг за них забути? Iгi! Адже вiн дбав за кiньми завсiди бiльше, як за панотцем i за його цiлою родиною. Обiздрiв конi, ïм не хибувало нiчого. Тож Iван мав намiр усю вину за цю пригоду звалити на них. Особливо на пiдручну, бо вона нiколи не держиться дороги. Опiсля переконався сам та й намагався переконати панотця, що винен сухий пень. А саме не так пень, як той дiдько, що його висадив тут на самiм скрутi. Очевидно, супроти неприязноï панотцевоï постави не зважився Йван передати йому таки так навманцi своïх здогадiв, хто провинився в такiй ненадiйнiй перервi ïх ïзди. Але впевнював про це панотця подалеки, проклинаючи насамперед конi, потiм пень, а вкiнцi того дiдька, що обiбрався садiвником сухих пнiв. Отже не вдалося Йвановi змiнити панотцевоï думки! Вiн таки доказував завзято, що винуватцi тут є два: Iван — перший, його ж непослух — другий. Бо ще якби не наповiдав Iвановi дома ïхати гостинцем, то було б якесь виправдання. А так нема нiякого. I доказував свiй погляд так докладно, що й стогнати забув. Це ж узяв Iван за признаку, що панотцевi полегшало. Тому злагодив вiз та й обережно пригадав, що час би ïхати до мiста. Одним словом роз'яснив Iван панотцевi все. Тепер же вiн буцiм знає, для чого Йван — наперекiр панотцевi — поïхав через лiс. Нiщо iнше, як тiльки мав гадку забити в лiсi панотця. Видко, дiло наважив iще дома. Коли ж тепер видить, що це йому не вдалося, то забаг iще протрясти панотця до мiста, бо гадає, що в такiй далекiй дорозi та ще, либонь, дух iз нього випре. Таке неоправдане пiдозрiння та вразило Йвана в саме серце дуже боляче. Отже не обзивався. Мав таке переконання, що як уже раз стався винуватцем, то вже однаково, чи поповнив усi вчинки, чи лиш деякi. Досить того, що має вiдбирати ганьбу, а за що саме, то байдуже. Де б вiн так iншим разом стерпiв панотцевi?! А тепер мусив. Годив, як малiй дитинi. Лишень зважився сказати, що як не до мiста, то ïхати б ïм додому. — Анi гадки! — заперечив панотець. — Не доïду й додому: умру на возi без сповiдi. А тут хоч висповiдаюся. Скочиш зараз до Опеньковець по панотця, нехай приïдуть мене висповiдати. Хоч така справа, як сповiдь умираючого, є нагла, то все-таки анi панотець не достоював того, аби Йван скакав по сповiдника, анi Йван сам не дуже розгонився до того скоку. Вони оба знали, що панотець повередує ще трохи та й поïде. Але вередував, бо мав право: вiн же переможець, а Йван винуватець. Цього часу, що, значить, уже будуть ïхати, дiждались незабавки оба. Тепер, одначе, заходила, на думку панотця, нова небезпека. Як Iван висаджуватиме панотця на вiз, то допевне схоче випустити його з рук: навмисне, аби його забити. Бо коли вже наважився на панотцеве здоров'я, то так легко не попуститься такоï доброï до лихого вчинку нагоди. Хiба заждуть, аж надiйде чужий чоловiк, бо при нiм ачей Iван не важиться вбивати. Але такий чоловiк не нагодився, тож треба було доконче здатися на ласку ворога-вбийника. Отець Матчук хоч кругленький, та був невеличкий. Через те такий сильний хлоп, як Iван, та висадив його на вiз так хутко, що нiколи було й охнути. Та й не диво, бо Йван носив на ногах такi чоботи тяжкi, що переважили би будь-якого панотця. Величезнi! Здавалося, буцiм одного чобота є що двигати сильному хлоповi. Та й убути ïх — треба було чимало спотребувати сили. Бо хоч голови в тих чобiт великi, то халяви чим угору, тим вужчi. Щоби таку велику ногу та й такi великi онучi, вiдповiднi, розумiється, проти чобота, пропхати крiзь горiшнiй отвiр халяви, то треба було добре попертися. Коли ж не горе було ногам двигати такi чоботи, то й рукам не прийшлося тяжко висадити на вiз панотця. А руки в Iвана дужi, бо вiн зашанований. Роботою нiколи не надсаджувався; робив, коли хотiв та й як хотiв. Докорити ж йому за те навiть ïмость не важилася, бо вiн був ненависний та й завсiди чогось лютий. Позирав спiдлоба непевним оком, готовий кождоï хвилi погано заклясти. Подобав на того вола, що коле. Буцiм спокiйно пасеться, а на кожного прохожого фукне й рогом замахнеться. Вже сам зовнiшнiй вид Iванiв показував на його вдачу. Хлоп не старий, може, сорокалiтнiй, ходив заєдно похнюплений, неначе те широке, спасене його карчило гнуло йому голову вдолину. Довгий чорний волос на головi розкуйовданий, трохи не ковтунуватий, бо Йван розчiсував його лиш пальцями. Червонi лиця надутi, очi все пiдпухлi, блискали час до часу з-пiд чорних, посерединi зрослих брiв, жовтими вогниками. Найхутше впадало всякому в очi його грубе карчило, порепане, горошкувате. Ростом середнiй, трохи бiльший вiд панотця, а будовою крiпкий. Кождий рух його тiла так i промовляв: уступись, бо вдарю. За такi легкi переносини з землi на вiз та буцiм панотцева вдяка наустила його звiдатись у Iвана, чи хоч вiн уцiловi ïде? Направду ж кортiло дуже панотця допевнитися, що й Iван за кару потовкся порядно. Недурно ж так присмирнiв по цiй пригодi! — Пусте! — вiдповiв Iван, здержуючи конi, аби не бiгли, бо вони, собача вiра, як лиш помiтили, що вертають домiв, то рвалися до побiгу, начеби почули вогонь пiд животами. — Пусте! — сказав ще раз Iван. Отже трохи згодом признався, що гепнув головою до якогось вiдземка, немов довбнею. Ще й дотепер голова розскакується, а в вухах шумить, як у вулику. Але це пусте, бо як у мужика руки до роботи здоровi, то про голову байдуже. — Позаяка то робота, як голова болить, — заговорив панотець сумно. Був збитий з пантелику тим, що Йван таки не вiдiбрав по заслузi належноï кари. Коби так був руку звихнув! Тото ж би було за що сварити, що праця, бач, марнується, а робити нема кому! Але заки доïхали додому, то панотець вигадав iще одну притику, щоби картати Йвана. Вiн же через Iвана та, мабуть, стратить грошi. Та де мабуть?! Стратить ïх допевне. Адже сьогоднi ïхав до податкового уряду по мiсячну платню. Ледве чи ïï вже вiдбере, бо чує по собi, що так борзо не виходиться з цього. Коли ж промине реченець до виплати, то минуться й його грошi. Треба буде цiлим домом iз голоду погибати. — Ну, нехай подужаю! Як вiдрiжуть лiкарi ногу, то ще б якось на кулi ходив. Але ж бо за той час умру з голоду. Чи вiд цього чи вiд того, а смерть мусить бути! Аж пiдносило його на возi, аж солодко робилося коло серця вiд того, що таке прибаг. Сам себе переконав про таке нещастя, що повинно його навiдати ось-ось. Тож гiркий смуток налiг йому на душу. Для того зачав Iвановi докоряти: — Та й що я тобi заподiяв лихого? За що ти мене так зiпсував?! Чи це твоя подяка за моє добре серце? Я ж тобi завсiди годив як тiй болячцi. Iван на це пробурмотiв пiд носом: — Панотець щось так, гей дитина. Отже-таки цi докори впекли його до живого. Вiн почувався тепер до знаку так, як той бугай, що розгонить звичайно рогами десять мужикiв одним махом. Але надбiжить маленький його пастушок, чвяхне батiжком, а бугай озьме хвiст помiж ноги та й послушно вертається до стайнi. Отакий слухняний став Iван супроти панотця. Правда, вiн не вiрив анi в голодну загибель, анi в утрату ноги, так же про виплату думав, що хто знає, чи не правда. Чорт ïх може збагнути, яка постанова по тих урядах. Вiдки саме беруться грошi в податковiм урядi для панотцiв, то Йван допевне не знав, бо таки нiколи над тим не призадумувався. Але тепер пiд напором слiв панотця повидiлось йому, що хто знає, чи такi грошi не родяться кождого першого дня в мiсяцi в податковiм урядi, як гриби по дощевi. Коли ж ïх не вiдiбрати в реченцi, то вони в'януть i пропадають. Облiтають, наче лист iз дерева. А ще до того грошi — велике слово! Кортiло Йвана випитатися про це в панотця докладнiше, чи не вдалося б якось вiдвернути це лихо. Але дав спокiй. Нехай ця нещаслива пригода трохи забудеться. Треба цей раз потерпiти. Так думав Iван. Отже, помилявся. Бо не такий це панотець та й не така його вдача, щоби так хутко забувати таку приключку. Бо треба знати, що вже вiд двох лiт не зазнав о. Матчук нiякоï життєвоï перемiни. Вiд того часу, коли його син, Славко, здав третiй правничий iспит. Це був послiднiй день панотцевоï радостi та взагалi перемiни в його життi. Вiдтодi через цiлих два роки, опрiч нудьги, не зазнав iнакшоï забави. Навiть на храму, коли приïздило до нього кiлька товаришiв, то й тодi було йому скучно. Хоч, показуючи Славковi свiдоцтва, трохи вiдживав, то зараз за хвильку розбирала його нудьга, дожидаючи, коли вже раз тi гостi роз'ïдуться, аби вiн мiг лягти по обiдi. З нудьги заходив iнодi помiж робiтникiв сваритися, що зле роблять. Але Йван нагонив його. Казав-таки без обинякiв: Iдiть, панотче, додому спати. Ви лиш забавляєте робiтникiв. Якраз причепитеся до такого, що найлiпше робить. Не раз, бувало, також з нудьги, хотiв вiдiбрати в своï руки заряд цiлоï господарки. Тодi йшов просто до стайнi та й наказував Iвановi, що на тiй i на тiй нивi має посiяти пшеницю. Iван витрiщав очi та й дивувався, буцiм не розумiв, чого вiд нього хотять. Опiсля стискав плечима та й усмiхався. Вiн уже давно посiяв пшеницю! Але на iншiй нивi. На тiй, що панотець каже, не знати, чи й гречка уродиться. Там набезпечне треба буде на рiк посiяти лубин та приорати пiд жито. Пiсля кождоï такоï невдачi панотець соромився та й вiдходив. Але такий сором йому не вадив. Мав натуру борзо забувати те, що йому немиле. Доля обiбрала собi його пестiєм. Мав усе готове ïсти й пити, нiчим не журився. Дочку вiддав замiж за панотця, а наймолодший син оце перед двома роками здав послiднiй iспит правничий. Спливала на панотця благодать з усiх бокiв. Через те тривала на душi його погода, а на тiлi здоров'я. Було йому шiстдесят i вiсiм лiт, отже подобав на далеко молодшого. Трохи товстенький, а з тоï причини не мав на обличчю старечих морщин. Та ще додавали йому молодостi низький рiст, голене обличчя, червонi лиця та й те, що вмiв закривати лисину. Темно-жовта гиря, проткана сивими волосками, не застелювала, правда, докладно лисини, так що всякий завважав ïï доразу, але проте однако iнакше вражiння робить на глядача сама лиш думка про лисину, а iнакше жива лисина, що блищить снiгом. Коли б не та скажена нудьга, то ледве чи вдалося б найти в нашiм краю щасливiшоï людини вiд о. Матчука. Вiн просто не мав до чого взятися. Парафiя Вороничi маленька, душпастирство не вимагало багато труду. Господарку провадив Iван i в простацький спосiб не дозволяв панотцевi мiшатися до неï. Дiйшло до цього непомiтно, постепенно, так що панотцевi навiть не спало на думку, що може бути iнакше. Найбiльше провинилася в цiй справi нещаслива прикмета кождоï господарки. Як звiсно, всяка господарка має те до себе, що складається з двох частин. Одна частина — старунок, а друга — пожиткування. Панотець же, пестiй долi, був прихильником другоï частини, а ворогом першоï; любив пожиткувати, та не хотiв старати. Жiнка о. Матчука журилася тим, бо видiла в кухнi, що пожиткування слабне, коли старунок не дописує. З тоï причини докоряла мужевi, а потiм i сварила. Але панотець мав ту добру натуру, що хутко забував те, що йому немиле. Тож не було iншоï ради для ïмостi, як тiльки взятися самiй до господарки. А що вона на тiм не розумiлася, то приймала старших наймитiв. Кождий iз них вироблював собi поволi незалежне становище та й передавав його наслiдниковi. Так дiйшло аж до Йвана, що своєю неподатнiстю освободився вiд усякого авторитету. Панотець його ненавидiв, а вiн так само панотця. Один одному заважав. Але нiкому з них не прийшло на думку розлучитися. Розлука з панотцем була би для Iвана великою недогодою, бо служба легка, а опрiч платнi, мав iще всiлякi обривки: однi виносив уднину, другi ж темноï нiчки, як нiхто не бачив. Крадiж наймита в панотця не вважалася поганим дiлом, бо кождий наймит, що ставав на службу, знав дуже докладно, кiлько його попередник мав приходу з того промислу. Той прихiд учислював собi згори та пiсля того жадав доплати готiвкою. Цi обривки зодягали й годували наймита з цiлою його родиною, а доплату, котрий дбайливий, та мiг складати. Iван мав хатчину та кусник городця, жiнку, корову та п'ятеро дiтей. Двi найстаршi дочки служили вже в мiстi, а троє молодших — два хлопцi й дiвчинка — сидiли дома. Але контингент п'ятеро дiтей нiколи в Iвана не зменшувався, бо як тiлько збувся котроï дитини з дому, то приймав на ïï мiсце чужу дитину на вдержання. А саме: або вiд тих дiвчат, що приводили на свiт нешлюбнi дiти, самi ж iшли до мiста в мамки, або дiставав iз мiста вiд усяких посередничок такi дiти, що про ïх рiд не мiг навiть догадатися. Для того ця служба в панотця була для Iвана дуже догiдна, бо не мiг нiде iнде стiльки заробити, аби вигодувати таку челядь. Панотцевi ж було все одно, котрий саме наймит служитиме в нього. Отже, не приходило йому нiколи на думку нагнати Iвана, хоч ненавидiв його. Вiн привик до того вже здавна, що такi справи полагоджує його жiнка. Навiть не знав, у який то спосiб вiдряджають люди наймитiв. Вiн би, зрештою, погодився з Iваном, коли б Iван умiв хоч удавати, що вважає панотця господарем. Але Iван не вмiв навiть ласкаво промовити до нiкого. А ще мав такий завзяток, що навiть на припадок утрати служби не стерпiв нiкому. Подобав на ту потайну собаку, що перше вкусить, заки гавкне. Отакi причини, опрiч сварливоï вдачi, спонукали панотця до того, щоб постановив собi користати з сьогоднiшньоï приключки якнайдовше, аби дошкулити Iвановi якмога найдужче. Був певний, що обстане ще за ним ïмость. Вона, може, ще лiпше досолить Iвановi вiд панотця. А ïï сварка мала неабияке значення, бо ïмость заживала поваги в служби. Це ж була особа, що дiйсно займалася домашнiм господарством. Та панотець гiрко промахнувся, надiючись, що ïмость картатиме Йвана з таким самим завзятком, як вiн. Вона доразу пiзнала, що панотець не потерпiв нiякого калiцтва. Вiн сам переконав ïï про це. Бо хоч спочатку вдавав болi, то опiсля, нарiкаючи на Йвана, так забувся, що не лиш перестав постогнувати, але ще, на своє лихо, вискочив сам з воза... Правда, зараз отямився та й зловився рукою за драбину вiд воза, щоби буцiм забезпечитися перед упадком. Отже було вже запiзно, ïмость пiзнала, що смертi з цеï пригоди не буде. А ще ïï лютило те, що нафта вийде сьогоднi-завтра, а тодi свiти очима або бери в Хаïма такоï смердюхи, що лиш коптить. Про нафту клопоталась ïмость найбiльше, бо не могла вечором шити при поганiм свiтлi, що лиш смердiло й мигало. Свiтило, як за померлi душi. Нiкому не в головi, аби щось додому постарати. Навiть за такою дурницею, як нафта, посилай тепер посланцiв. Збентежений, заведений у надiях, звернувся панотець до Йвана, щоби його занiс до кiмнати. Але й на це не хотiла ïмость призволити. Нащо смiшитися перед людьми? Адже можна зайти з палицею, як Iван буде пiддержувати з другого боку, коли зiправди нога звихнена. А вкiнцi вона сама пiднiмається провести панотця до кiмнати. Бо як iз воза вискочив, так само й зайти може. Але панотець не хотiв нiкому вiрити, бо видить, що всi на нього напосiлися. Як уже не має вiри в своєï жiнки то й вiн нiкому не вiрить. Нехай прийде Славко та його заведе, бо панотець не пiде з нiким iншим. Розгнiвана ïмость пiшла до кухнi, а кухарка Пазя побiгла шукати панича Славка. Вона залюбки взялася до цього дiла, бо намагалася вже вiд довшого часу здибатися зi Славком, чи не вдалось би ïй прихилити собi Славкового серця. На тепер з тоï причини не мала нiяких паскудних намiрiв. Та й не потребувала цього, бо була любаскою Iвана. Про це знало цiле село, знала навiть Iванова жiнка, лиш не знали про це панотець, ïмость i Славко. Iван мусив накладати собi з Пазею, бо як нi, то не мав би приступу до муки й до сиру. Iваниха була свiдома про це. Та не могла мати проти того. Ще й поготiв! Волiла ж готову муку й готовий сир, анiж товктися зо збiжжям по млинах. А вкiнцi: Iван уже дванадцять лiт у панотця, за той час перепустив не одну кухарку. З цею познайомився ближче зараз на другий день, як стала тут на службу. Пазя ж звернула свою увагу з першого разу на панича. Вона не мала нiяких намiрiв, а тiльки робила це з привички. Служила досi у мiстi та й вивчилася, що годиться кухарцi приставати з господарем або з його сином. Це наближувало ïï до господаревоï родини, робило з неï повiрницю родинноï тайни та й давало деякi полегшi службовi. Паничем Славком цiкавилася вона дуже. Чого вiн такий сумний заєдно — задуманий, маломовний, якийсь неприступний? Хiба ж вiн такий неподатний?! I намагалась пiзнати його ближче, звiдатися про його тайни, поговорити з ним щиро та сердечнo. Але це ïй не вдавалось. Отже, тим бiльше ïï кортiло. Для того й тепер побiгла залюбки вишукати панича. Вона знала, де вiн ховається: вислiдила це вже давно. Як щоднини, так i тепер, сидiв Славко в садку за хатою. Там стояв пiд сливкою старий ослiн на трьох нiжках, бо четверта зогнила зi старостi та й вiдпала. Славко мав звичку сiдати на тiм ослонi та й довбати перед собою патиком у землi ямку. Працював так уже три роки, все одного й того самого часу, а саме: вiд того часу, коли встав, аж до того, коли подадуть другий снiданок. Бо в тiм часi всерединi в хатi не можна було вдержатися; там тодi прятали й замiтали. Тож Славко на той час iшов до саду, сiдав на ослiн i передовсiм намагався вдержати рiвновагу, бо безногий ослiн холiтався. Легко можна було хибнутися та й разом з ослоном упасти на землю. Коли ж уже вдалося Славковi схопити рiвновагу, тодi нахилявся, брав патик, що тут же стояв пiд руками, та й довбав. Довбав цiлiсiнькi двi години. А властиво, годину довбав, а годину загортав. Ця праця йшла Славковi дуже справно й хутко, а то з трьох причин. Що перше, земля становила придатний матерiал на ту роботу, бо була пiскувата, значить, сипка. По-друге, Славко набрав справностi до тоï роботи, бо виконував ïï вже вiддавна. А третє, вистарав до того пригожий патик, бо з одного кiнця гудзуватий, з другого ж гострий. Що гострий кiнець прошпортав, то гудзуватий вигорнув. Перша частина цiєï роботи тривала пiвтори години, друга частина пiвгодини. Бо довбання йшло пинявiше, чим загортання. При довбаннi лучалися зчаста камiнчики, корiнцi, черепки. Це зупиняло роботу. Треба було корiнцi проривати, камiнчики й черепки пiдважувати, заки ïх можна було наверх добути. А кiлька раз треба було доконечне помагати собi пальцями й нiгтями. А то не так легко! Бо як тiльки нахилитися, щоби допомогти собi руками, так у цей же раз калiка-ослiн холiтався, а рiвновага пропадала. Коли б не довголiтня практика й набута справнiсть, то прийшлося б не раз при такiй перемiнi знаряддiв працi лежати або Славковi насподi, а ослоновi зверху, або ослоновi насподi, а Славковi зверху. Загортання йшло раз-два. Треба було гудзуватим кiнцем загортати пiсок у ямку. Але то також не кождий удасть. Найважнiша рiч, треба мати мiру в руках. Бо як забагато набрати на патик, то можна його зламати. Правда, можна докiнчити iншим патиком, але то вже не те. А для чого? Для того, що при цiй роботi не так ходить про ïï вислiд, як про сам спосiб ïï виконування. Пiсля засунення ямки треба ще було ïï затоптати. Цеï штуки доконував уже Славко ногами. Бо хоч випробував до цього всiляких патикiв, отже не вдалося. Одначе ноги затоптували ямку так, що вже й не було пiзнати, де вона находилася. Нi-бо! Цього не можна було доконати нiяким свiтом. Там, де була ямка, завсiди стояла купка. Хоч невеличка, але зате довгий час. Пiсок мусив сам своïм тягарем улежатись, аби земля вирiвнялася. Викiнчивши в той спосiб свою роботу, iшов Славко до хати та й уже заставав другий снiданок на столi. Iнколи мусив трохи пiдождати. Але в такiм припадку не його була провина, лишень його матерi, бо вона, очевидно, спiзнилася. Чи й сьогоднi вдасться Славковi викiнчити свою роботу, це ще не знати. Бо ось ледве допорпався до половини ямки, як уже Пазя прибiгла до саду. Але вiн ïï не помiтив, з таким завзятком довбав. Коли ж вона обiзвалася, що батько кличе його, то вiн жахнувся. З переляку товклось йому в грудях серце, аж дух запирало. Витрiщив широко заспанi очi та й не мiг нiчого порозумiти. — Татко кличуть вас, паничу! — сказала ще раз Пазя. Вдивлялась у нього миленько сивими очима та злегка пiдсмiхалась. Вона була низького росту, але все трохи бiльша вiд панотця. Цiла кругленька та й лице кругле, як гарбуз. Сивi малi очка бiгали цiкаво та свердлували Славка до самого серця. Трохи запасена та пухка так, що пiзнати було крiзь спiдничку, як дрижало ïï тiло за кождим рухом. Славко ще й тепер не мiг прийти до себе. Вiдхилив трохи рот i дивився на Пазю зачудовано й непритомно. Неяснi й легенькi думки шибали йому по головi, неначе десь iз-за густих, темних хмар, iз-за далеких пралiсiв. Ямка ще й до половини не додовбана, а то десь-кудись, либонь, кличуть його. Черево ще не порожне, а то, мабуть, скажуть начиняти вже його другим снiданком. На його повнiм смагляво-жовтавiм лицi малювалася якась мука. Немов вiд того що вiн силувався щось собi пригадати, та не мiг нiяк. Славко сидiв без ковнiрця, одягнений у довгу бiлу полотнянку, ïï називали домашнi порохiвником для того, що слово полотнянка занадто мужицьке слово. Полотнянку носить мужик. Сам робить з лену полотно, сам тче, сам бiлить, сам шиє. Тим-то вона й полотнянка. А порохiвник не те. Вiн висить у жида на дверях, помiж iншим старим дрантям. А як купувати його, то жид каже: Я його не дам вiд шiсть корон. Що ви собi думаєте? Та це не полотнянка, це — пхоховнiкi Бiлий солом'яний капелюх сидiв Славковi аж на потилицi та й вiдкривав зовсiм його чоло. Вiн навмисне насунув капелюх назад, щоб йому не заважали криси при довбаннi ямки. Славковi було двадцять i вiсiм лiт. Отже, всупереч тому вiковi, не червонiлася на його лицi анi одна крапелька кровi. Лице його, трохи подовгасте, мало барву якусь смагляву, пожовту, та й було повне, майже напухле. Очi великi, темно-жовтi (називають ïх звичайно чорними), вдивлялися все в одну точку задумливо й сумно. Темний вус розтрiпаний та й необголена борода, що ïжилася чорними пишками, робили враження, що буцiм Славко десь недавно та пiднявся iз слабостi. — Панич, допевне, залюбленi, що все такi задуманi, — заговорила Пазя. Вивчилася цеï фрази в мiстi та й перелякала нею Славка ще дужче. Вiн задеревiв на ослонi. Пiзнати було, що намагається щось сказати, але слова не можуть йому пройти з горла крiзь рот. Пазя догадалася, що вiн несмiливий. Тож зараз ухопила його за руку й тягла до себе. — Та ходiть-бо, кажу! Татко кличуть! Але ослiн захолiтався, а рiвновага, вдержувана привичними несвiдомими рухами Славкового тiла, пропала. Ослiн упав, а з ним разом i Славко. Пазя випустила його руку й захихотала. А вiн хвильку лежав на землi, тримаючи пiд колiнами дошку з ослона та стискаючи ïï сильно литками. Бо як падав, то мимохiть притис дошку, щоби вдержатися, тож тепер виконував той натиск несвiдомо далi. Потiм перекинув ноги та спроквола пiднiмався. Вона схопила його знов за руку та помагала встати. Вкiнцi став на ноги рiвно то й стояв перед Пазею такий великий, безпомiчний, переляканий i засоромлений. — Панич не побилися? — защебетала весело Пазя, не випускаючи його руки з своєï. — Нi! — спромiгся врештi на слово Славко. Зиркав на неï крадьки, але ласо. Похiть розлялася по його жилах теплотою. Хотiв на щось зважитися, але не мiг. I знов попав у свiй звичайний смуток. Вона буцiм пригадала причину, чого сюда прийшла, та й розказала Славковi про пригоду. Вiн пустився йти. Похилений наперед, ступав широкими кроками так, що Пазя мусила за ним пiдбiгати. Коло воза сказав йому панотець, що звихнув ногу, нехай же Славко принесе йому палицю та й поможе зайти до хати. Але заки Славко рушився, Пазя вже була всерединi. Найшла в кутi грубу вишневу палицю, взяла ïï в руки та й ждала. Коли Славко надiйшов, то вона буцiм подавала йому палицю, але зараз же хапала ïï назад та й ховалася за круглий стiл. Дрочилася. Славко ступав за нею широкими кроками. Вона всмiхнена, а вiн сумний, нахмурений. Нерiвнi сили до забави. Десь узявся гончий пес Лорд, як його називали. Як завсiди, так i тепер, наче з-пiд землi вирiс. Урадуваний метушнею, скочив Славковi на груди, а коли вiн його вiдтрутив, скочив за Пазею, що тим часом уже виходила з хати. Зловив ïï ззаду за спiдницю зубами та й придержав. Пазя зо смiхом виривала спiдницю та й при тiй нагодi вiдкрила трохи своï грубi ноги. Славко знов хотiв на щось зважитися, але й цей раз не спромiгся. Панотець казав провести себе до своєï канцелярiï. Це була маленька кiмнатка зараз за верандою, призначена, мабуть, при будуваннi плебанiï на малi сiни. В цiй кiмнатцi стояла супроти дверей пiд стiною стара отомана, колись, мабуть, зелена, на обох кiнцях поваляна. На однiм кiнцi замурана товщем iз волосся, а на другiм заболочена чобiтьми. На оцiй отоманi спав завсiди панотець по обiдi. Мав звичай лягати з чобiтьми. Десь дуже вже тому давно лютилася ïмость за це, але то нiчого не помагало, то вона дала спокiй, та й лишила панотцевi волю заболочувати свою канцелярiю, кiлько душа забагне. Пiд поперечною стiною налiво вiд входу стояло бюрко, завалене паперами й подертими книжками, прикуреними зверху порохом, завгрубшки на палець. Панотець не зволяв нiкому рушати нiчого на бюрку, бо казав, що потiм не може дошукатися важних документiв. Зразу ïмость не зважала на цю заборону та й порядкувала на бюрку. Коли ж раз панотець наробив крику, що тим прятанням загирили йому одно важне письмо iз староства, вiдтодi занехала й на бюрку порядкування. Насупроти бюрка стояла шафа, а в нiй стара й нова одiж панотця й Славкова. Перед бюрком стояли два крiсла дубовi, також темнi вiд бруду. В канцелярiï було лиш одно велике вiкно. Панотець лiг на отоману та й обiзвався до сина удаваним слабим голосом: — Побiжи, Славку, до Павла Гаєвого, нехай прийде зараз та натягне менi ногу... Але йди сам, бо як кого пiшлеш з тих дармоïдiв, то не дiждатися. А по дорозi вступи до кухнi та й скажи мамцi, що я просив, аби прийшли конче зараз до мене. Панотця нога вже не болiла, але вiн почував бiль на душi через те, що не найшов у жiнки вiри. Забаглося старому попеститися. Коли Славко прийшов до кухнi, застав матiр, що лагодила другий снiданок. Отепер була б уже ямка загорнена, — подумав Славко та й зажурився, що йому завтра робити, чи кiнчити сьогоднiшню ямку, чи зачинати нову? Коли переказував матерi батькову просьбу, вона дивилася на нього з великою любов'ю. Потiм гладила його по головi й промовляла: — Чому ти, Славочку, не пiдголишся? Зарiс, як старий дiдура. Та й волоссячко тобi геть рiдке. Не хочеш мами послухати. Купи собi, Славочку, таку воду до голови! Кiлько я тебе просила за це, та й не хочеш послухати. А згадаєш моє слово. Будеш видiти, що полисiєш так, як тато. Як лиш Славко вийшов, справилась ïмость до канцелярiï. Iшла легко, ступала на пальцях потихеньку. Ще як була панною, пiдслухала, як один панич глузував з ïï товаришки, що вона, йдучи, гримає, немов коняка. Це так ïï вразило, що вiдтодi ходила все на пальцях, i цей хiд присвоïла собi й до сьогоднi. З обличчя була схожа на Славка, тiльки не така повна на лицi. Впадало в око ïï волосся, що мiсцями було темне, а мiсцями сиве. На зрiст також була майже рiвна Славковi. На кождий спосiб була багато вища вiд панотця. Загалом кажучи, опрiч малого пастуха, Василька, панотець був найменшим у цiлiм домi. Цей його зрiст перед сорока лiтами та трохи не збунтував цiлу громаду. Коли парафiяни довiдались, якого дiстали пароха, то зачали вiдказувати. А найбiльше небiжчик Дмитро Березюк. Вiн таки кричав: А це по-якому? То для нашоï громади такий малий пiп?! Ми вже бiльшого не вартi? Он у Опенькiвцях та пiп, як тополя, такий високий. У Берберiвцi та хоч нижчий, але зате грубий. А нам надали якесь! Тьху! Громада не може цього приймити! Йому вiдповiв Iван Косий, теж уже небiжчик: Не бiйтеся, куме, як будемо доносити хлiби та колачi, то й цей погрубне. Ледве дяк заглагоïв збунтовану громаду! Ïмость сiла на крiслi коло отомани та й буцiм слухала нарiкання панотця, на дiлi ж журилася сином. Вона з природи була трохи потайна, то й не признавалася перед чоловiком у багатьох справах. Син журив ïï тим, що був завсiди такий задуманий, та й якийсь нещирий до неï. Тепер вiн по iспитах спочиває по тяжкiй працi, заки поступить до якого обов'язку, та лиш би йому тiшитись i бавитись, а вiн намiсть того мовчить та спить по обiдi так, як його батько. Може бути, що його так наука змогла, але-бо вже час прийти до себе. Хорони боже вiд чого злого, але те все ïï дуже непокоïть. А панотець тим часом нарiкав жалiсним голосом, що його так нога болить, а йому не вiрять. Вона зачула цi слова та й нагадала собi одну подiю. Це дiялося давно-давно, бiльше як тридцять лiт. Була ще тодi молодою жiнкою. У Вороничах був тодi молодий учитель, гарний мужчина. Та не краса його тягнула ïï до нього, але його вдача. Бачила в нiм противенство до свого чоловiка. Цей би лиш наïвся, спав та й сварився зi службою. А той на всiм розумiвся, на все розумну мав раду. Аж мило було його послухати. Мiж ними виробилося щире приятельство. I коли учитель, використовуючи те приятельство (як кождий мужчина), одного разу обiймив ïï й поцiлував, то панотець заздрiв це крiзь вiдчинене вiкно. Учитель хотiв лишитися, щоби перед ïï чоловiком узяти всю вину на себе. Отже вона на те не пристала: витрутила його майже силомiць iз хати. Дожидала вiдважно свого чоловiка, щоби йому сказати всю правду доочне. Але до того не прийшло. Бо ïï чоловiк, до знаку так, як тепер, прийшов жалуватися до неï, що вона його не любить. Та й вона пожалувала його. Достоту, як та мала дитина, що ïï мати виб'є, а вона йде до матерi жалуватись на неï ж. Та й тепер жалувала ïмость панотця за те, що його болить нога. Про себе ж думала: Ба, де вiн тепер, той учитель? Чи жиє ще? Успокоïвся душевно панотець обiцянкою ïмостi, що вона йому на вечiр злагодить зимний оклад до ноги. Мало пестощiв вимагають старi люди! Тим часом надiйшов Славко з Павлом Гаєвим. Це був мужик уже старший. Вiддавна вже трудився натяганням людських нiг i рук. Брався знахарювати й до худоби. Колись та мав з того навiть прихiд. Але тепер залишив геть те знахарство. Хiба кому по знакомостi зробив вигоду. Люди казали про нього, що має легку руку. На дiлi ж у цiлiм селi не було нi в кого бiльшоï руки, як у нього. Коли та рука була справдi легка, то це було найбiльше чудо на свiтi. Долоня його широка, мов лопата, пальцi — як ломаки. Половий добiр мусив переходити через кiлька поколiнь, заки природилася така рука. Мужиковi треба лiку мiцного; видко, що Гаєвий орудував таким лiком, коли його хвалили за легку руку. Вiн був худий, але страшно жилавий; як спiймав кого тими широкими долонями, то або видужай, або гинь. Iншого виходу не було. Ще одну мав прикмету, яка рiдко лучається в мужикiв. А саме: хибували йому всi переднi зуби. Через те шепеляв. Але найважнiшою його признакою, що на неï сам Павло покладав велику вагу, було те, що вiн носив окуляри. Щоднини, очевидно, нi. Одначе при важних оказiях, особливо в недiлi й свята, не рушився з хати без окулярiв. У тих окулярах почувався Павло веселiше, анiж не один дипломат у орденах або дикун у ковтках у носi. Тодi пантрував, чи не запитає його який стороннiй чоловiк: Чи ви припадком не письменнi? На це мав уже готову вiдповiдь: Письма-то я знати не знаю, але окуляри вжиткую. А говорив це таким тоном, що треба було догадуватись, буцiм вiн переступив уже першi щаблi до письма. Не злякався панотець великоï руки, але казав ногу натягати. Хотiв переконати жiнку наглядно, що не прикидався лиш хорим, але був ним направду. Та, либонь, чи не жалував потiм цього способу. Бо як Павло натяг йому ногу, то вона вже мусила болiти: цей хiрург порушив кождий сустав з мiсця. Лесь Мартович. Забобон. Повiсть. 1911 р. Набiр: Орест Стадник Електронне форматування: Юлiя Косаренко Текст звiрено з виданням: Лесь Мартович. Забобон. Бiблiотека украïнськоï класики Днiпро. Киïв, Видавництво художньоï лiтератури Днiпро, 1985. © Канадський Iнститут Украïнських Студiй
Забобон